Кореспондент порталу Atlantico.fr Теофіль Сурду звернувся до Жана-Сильвестра Монгреньє з Інституту міжнародних і стратегічних досліджень і Філіпа Міго з Французького інституту геополітики з проханням відповісти на кілька запитань про українську кризу.

Насамперед журналіст поцікавився, чи не обмежить європейську підтримку активістів Майдану той факт, що частину опозиції становлять радикальні націоналістичні рухи.

«Мені здається, не слід довіряти риториці російської дипломатії, яка зацікавлена ​​в тому, щоб роздувати подібні явища ширше за їхні реальні масштаби, — вважає Монгренье. — Такі повідомлення вписуються в більш широкий дискурс, мета якого переконати нас у тому, що Україна є ніщо інше, як законна вотчина Кремля, а всі, хто думає інакше, — фашисти і нацисти».

«Крім того, не слід занадто строго судити український націоналізм, який сягає корінням в недавнє минуле країни, що постраждала в 1920-1930-ті роки від спустошливого Голоду-геноциду (2 млн загиблих), викликаного поспішною колективізацією сільського господарства, — нагадує Монгреньє. — Враховуючи, який відгук у пам’яті французів досі має бійня в Орадур-сюр-Глан, можна легко здогадатися про глибину тієї неприязні, яку відчуває до Росії значна частина українського народу».

«Брюссель бачить лише те, що хоче бачити, намагаючись задрапірувати міноритарну, але дуже активну частину опозиції, — не згоден з колегою Міго. — Я маю на увазі крайні праві партії і угруповання з расистською і антисемітською риторикою на кшталт «Свободи» чи «Правого сектору». Виходить парадоксальна ситуація: Європейський Союз проявляє до них поблажливість, хоч завжди надзвичайно пильно стежить за еволюцією ультраправих сил на свій території. Такі подвійні стандарти викликають чимало питань».

«Тому сумнівно, що цей факт може якось обмежити підтримку української опозиції з боку Євросоюзу. Приклади Сирії та балканської кризи 1990-х років наочно продемонстрували, що Брюссель завжди розм’якає при вигляді нібито демократичної та представницької опозиції, яка, як показувала ситуація на місці, зовсім не була такою», — робить висновок політолог.

Чим можна пояснити те, що російська влада в цілому дотримується мовчання, хоч має очевидні інтереси в Україні? — ставить чергове запитання кореспондент.

«Ні для кого не секрет, що насправді Кремль нині дуже «продуктивно» здійснює керівництво українською кризою: російські розвідслужби діють у Києві практично як у себе вдома, і ходять чутки, що в країні присутній знаменитий Spetsnaz — війська спеціального призначення, — відповідає Монгреньє. — Москва вважає, що тон заданий і лишається тільки чекати, коли Янукович зробить свою справу, роздавивши опозицію. За таких обставин Путіну немає жодної потреби виступати з публічними заявами, і мовчання дозволяє йому здаватися поміркованим лідером, який мирно спостерігає за розвитком подій».

Бажання Росії триматися віддалік — тактичний хід, який легко пояснити, викладає власне бачення ситуації Міго. Оскільки відомо, що Москва радше прихильно сприймає дії Януковича, годі уявити, що Кремль засудить українську владу. Водночас було б контрпродуктивно офіційно підтримувати український уряд. «Тому ми маємо класичну позицію російської дипломатії, яка завжди полягала в засудженні втручання в політичне життя суверенної держави», — констатує дослідник.

Чи можуть події в Україні «зрикошетити» і викликати політичну кризу в Росії? — запитує кореспондент.

«Кремль справді має серйозні побоювання щодо цього, хоча зараз ще складно говорити, що такий сценарій може таки реалізуватися, оскільки народна підтримка Володимира Путіна все ще відносно висока — вважає Монгреньє. — Помаранчева революція 2004-2005 років вже викликала тривогу про можливе поширення на російську політичну сцену, проте ніяких конкретних наслідків так і не вийшло».

Ризик того, що українські події можуть перекинутися на Росію, здається для Міго фантастичним: «Якщо сьогодні в світі і є народ, який скептично ставиться до ідеї революції, то це російський народ, який заплатив за 1917 рік 70-річною епохою «комунізму» і десятками мільйонів загиблих».

Чи можна сказати, що зараз ЄС розплачується за брак геополітичної єдності, який вже проявлявся в минулому?

«Якщо не вести себе як держава, за визначенням не будеш мати впливу на міжнародній арені, в цьому ж і полягає проблема Євросоюзу, — пояснює Міго. — Якщо ЄС хоче впливати на розвиток подій, йому потрібно сформувати спільний політичний курс в дипломатичній і військовій сфері відповідно до демографічних, фінансових і технологічних можливостей. Але, як відомо, все наразі не так. Через брак такої волі Брюссель є лише гравцем другого ешелону, який обмежує свій політичний проект просуванням демократії та лібералізму. Зрозуміло, це дві дуже привабливі моделі, але самі по собі вони ще нікому не дозволили ствердити власну точку зору і свої інтереси».

Переклад InoPressa